Українець з єврокорінням: Зрада цінностей у Польщі

Українець із єврокорінням: моя історія в Польщі

Коли я залишав Україну, ми були у Вінниці. Наталія мала почати курс реабілітації, але все змінилося в лютому 2022 року, коли повномасштабний наступ росії змінив наше життя. Я казав дружині, що вона повинна їхати до Польщі, у безпечне місце для дитини. Вона відмовилася їхати сама. Тоді я вирішив їхати разом із нею та донькою, щоб підтримати їх і бути поруч. Це не була легка дорога. Ми їхали не заради зручності — ми їхали, щоб забезпечити життя та здоров’я Наталії.

Перші дні у Вінниці були сповнені страху й тривоги. Кожного вечора ми слухали новини про обстріли, про евакуаційні коридори, про людей, які втрачали все. Я збирав речі швидко: стару валізу з іграшками Наталії, сімейні фотографії, документи, мінімум одягу. Кожен предмет нагадував про дім, який ми залишали. І одночасно це було обіцянкою майбутнього — якщо вдасться дістатися Польщі, ми зможемо почати життя з нуля.

Моя родина завжди жила з почуттям гідності, з повагою до коренів. Мій батько був етнічним естонцем із Криму. Він розповідав про Балтійське море, про густі ліси, де гуляв у дитинстві, про гордість народу, його витривалість перед лихоліттями. Кожна його розповідь була уроком про силу, терпіння і гордість за своє коріння. Я ношу цю спадщину у серці. Вона допомагає мені зберігати гідність, коли світ здається холодним і байдужим.

Моя родина не має жодного стосунку до Волинської трагедії. Це сторінка історії, що сталася під час Другої світової війни, і більша частина вини лежить на Гітлері та нацистських силах. Мені дуже шкода, що так сталося. Але я хочу, щоб це розуміли: мої рідні не брали участі у тих подіях. Ми з центральної України, Кременчука. Кременчук тоді був майже повністю знищений на 90%. Зараз росія знову вбиває українців, а українська армія боронить кордони Європи. Польща, яка спочатку простягала нам руку допомоги, зараз здається, що однією рукою підтримує, а іншою — дає ляпас. І цей ляпас, на жаль, сьогодні уособлює Президент Польщі, який став обличчям польського народу в моєму досвіді.

Прибуття до Польщі та перші місяці

Ми перетнули кордон із сумом і страхом, але також із надією. Надія тримала нас, бо знали: хоча ми покидаємо дім, хочемо забезпечити життя доньки. Перші дні у Польщі були важкі. Я не знав мови, нічого не розумів у документах, правилах, знайомствах. Кожен погляд, кожна розмова ставали випробуванням. Я почав вчити польську зранку до ночі, повторював слова, читав книги, слухав людей у магазинах, у транспорті.

Перший місяць був майже нереальним: ми жили на тимчасовому житлі, ночували на матрацах у чужих квартирах, ходили в лікарні, щоб відновити документи Наталії для реабілітації. Я вперше відчув повну залежність від системи, яку не розумів, і від людей, яким довіряв. Кожен день був боротьбою: як влаштувати обід, як допомогти доньці, як зберегти гідність у чужому середовищі.

Пошук роботи та 1201 відмова

Мої спроби знайти роботу почалися відразу. Я складав резюме, ходив на співбесіди, пробував усе, що міг. Але на 22 жовтня 2025 року я отримав 1201 відмову. Це не просто цифра — це 1201 момент, коли мені казали «ні», ігноруючи мою кваліфікацію, бажання працювати і прагнення підтримати родину.

21 жовтня я відвідав ярмарок праці для людей з інвалідністю у Познані — Giełda Pracy dla Osób z Niepełnosprawnościami. Я сидів у візку, тримав документи та резюме, готовий довести, що можу працювати. Але бачив лише холодні погляди. Один чоловік прямо сказав:

«Może lepiej wrócić do Ukrainy?». (Тобі може краще повернутися до України?)

Ці слова я відчував у грудях як удар, як відмову у моїй гідності, у праві бути корисним, у праві бути батьком. Я писав листи до омбудсмена та департаментів, що мали захищати людей з інвалідністю. Відповіді не надходили. Мовчання стало найгіршою формою насильства — мовчання, яке нищить надію.

Життя Наталії у Польщі

Моя донька Наталія, 14 років, мала дитячий церебральний параліч. У польській школі вона пережила булінг: її дражнили через інвалідність, сміялися з того, що вона рухається інакше.

«Вона ховає сльози під подушкою, уникає розмов про школу, малює менше, ніж раніше», — розповідаю я.

Колись вона малювала соняшники і сміялася щиро. Тепер її очі втратили блиск. Кожен день я бачу її страх, але не завжди можу захистити. Іноді здається, що вся система, в якій ми опинилися, проти нас.

Житло та економіка

З червня 2024 року ми платимо за квартиру майже 2500 злотих на місяць за всього 18 квадратних метрів. Я не скаржусь — це реальність життя у великому місті, де оренда висока. Але це означає, що двоє дорослих мають працювати. Я і дружина — ми обидва повинні вкласти сили, щоб утримати сім’ю, забезпечити житло, їжу і реабілітаційні заняття для Наталії. Це проста економіка, яка навчає терпінню, організації та плануванню кожного дня.

Кожен квадратний метр нашого житла використовується максимально ефективно. Ми готуємо, працюємо, робимо уроки, займаємося реабілітацією. Місця мало, але це наш простір, і ми намагаємося зробити його затишним і безпечним для доньки.

Польська бюрократія та відчуття чужинця

Мене принижують не через мої дії, а через те, ким я є: українець із центральної України, людина з інвалідністю, батько дитини з ДЦП. Мене відкидають не як працівника, а як чужака, як символ упередження. Мою доньку кривдять словами, а за ними стоїть байдужість дорослих. Кожна відмова, кожен погляд байдужості, кожне слово болю — це моя реальність.

Я пам’ятаю, як вперше відчув, що наша допомога і зусилля з 2022 року були сприйняті як належне, а тепер — як слабкість. Холодний бюрократичний погляд, байдужість чиновників — це нова форма випробування.

Коріння і пам’ять

Мій батько навчав мене цінувати спадщину, гордість народу та витривалість. Я пам’ятаю його слова:

«Гідність — це не те, що тобі дають, а те, що ти носиш у собі».

Ця фраза підтримує мене щодня. Навіть коли світ здається байдужим і вороже налаштованим, я згадую його приклад.

Ми з центральної України. Ми не маємо стосунку до Волинської трагедії. Вона сталася під час Другої світової війни, і більша частина вини лежить на Гітлері та нацистських силах. Мені дуже шкода, що так сталося. Я хочу, щоб це розуміли — мої рідні не брали участі в тих подіях.

Подвійна війна

Ми втекли від війни з України, але зіткнулися з іншою війною — за право на життя, право на гідність. Росія руйнує наші міста, українська армія боронить Європу. Польща допомагала нам спочатку, а тепер здається, що підтримка приходить вибірково, і часом її немає взагалі.

«Це відчуття подвійної війни — зовнішньої та внутрішньої, коли ти захищаєш життя, але тебе не чують у чужій країні», — кажу я.

Нове життя

Я вчуся жити з цим. Пишу польською, намагаюся будувати стабільність, доглядати доньку, шукати роботу. Кожен день — це боротьба, іноді мовчазна, іноді з відчайдушною надією.

«Моя історія — це не статистика, не політична заява. Це життя одного українця і його родини», — думаю я.

Іноді воно схоже на нескінченну боротьбу, іноді — на тиху надію, що завтра щось зміниться. Моя історія — це щоденний шлях зберегти людяність і гідність там, де її часто не бачать.

Костянтин, українець із Кременчука.
Живе у Польщі з 2022 року. Батько 14-річної доньки з ДЦП.
Пише про війну, дискримінацію та гідність.